Що таке сім’я, хто має право на створення сім’ї?

Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Створити сім’ю має право людина, яка досягла шлюбного віку (чоловіки – 18 років, жінки – 17 років). Але за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Дитина відноситься до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Якими правами наділена дитина у сім’ї?

Дитиною вважається фізична особа до досягнення повноліття (18 років). 
Малолітньою вважається дитина у віці до досягнення 14 років. 
Дитина у віці від 14 до 18 років – неповнолітня. 
Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточені, в атмосфері щастя, любові і розуміння та має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві. 
Дитина повинна бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, Цивільним кодексом України, іншими правовими актами, визнаними в Україні. 
Права, які надані дитині чинним законодавством, можна поділити на особисті немайнові та майнові.

Якими правами наділена дитина з моменту народження?

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обв’язки, незалежно від раси, статі, національності, мови, походження, роду занять, фізичного чи психічного стану здоров’я, майнового, соціального становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до тих чи інших політичних партій та громадських організації тощо. 
Цивільна правоздатність виникає у момент народження фізичної особи. 
Виділяються особисті немайнові та майнові права. 
До немайнових прав відносяться ті права, які довічно належать фізичної особі від народження або за законом. Вони не мають економічного змісту та нерозривно пов’язані із особою. Насамперед особа наділяється усіма правами, що вказані у Конституції. Наприклад право на життя (ст.27), право на охорону здоров’я (ст.49), право на свободу та особисту недоторканість (ст.29) тощо. 
Окрім Конституції України, фізична особа наділяється також і тими особистими немайновими правами, що встановлені ЦК, зокрема: право на донорство (ст.290 ЦК), право сім’ю (ст. 291 ЦК), право на ім’я (ст.294 ЦК) тощо. 
До основних майнових прав фізичної особи відносяться: право власності (ст.13,41 Конституції, глава 23 ЦК), право на заняття підприємницькою діяльністю (ст.42 Конституції, ст.50 ЦК), право здійснювати будь-які правочини, що не суперечать актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ст.203 ЦК), право на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом тощо. 
Відповідно до ч.4 ст.26 ЦК фізична особа здатна мати інші права, що не встановлені Конституцією України, іншим законом, якщо вони не суперечать актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

У якому випадку наступає обмеження прав дитини (людини)?

Обмеження прав дитини (людини) може бути встановлені тількі у випадках, які встановлені Констітуцією України и Законами України. 
Наприклад, засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. 
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. 
Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним.

Чи існують обмеження правоздатності в залежності від віку дитини?

Правоздатність – це здатність фізичної особи мати цивільні права та обов’язки. 
Хоча моментом виникнення цивільної правоздатності фізичних осіб законодавець визначив момент народження, він не припускає, що правоздатність це не природне право особи і вона набуває його одразу у повному обсязі. Законодавець вводить положення, відповідно до якого здатність мати окремі права та обов’язки пов’язується з досягненням фізичною особою відповідного віку, у випадках, встановлених законом. Це пов’язано насамперед з тим, що наявність у фізичної особи окремих суб’єктивних прав до досягнення нею певного віку може призвести до того, що хтось зможе зловживати її правами, а інколи навіть і завдавати шкоди її інтересам.

Що треба знати батькам про немайнові права дітей?

До досягнення дитиною певного віку, в її інтересах діють батьки (усиновлювачі) та піклувальники. 
Вони приймають рішення щодо місця проживання дитини, місця навчання, піклуються про стан її здоров’я . 
Крім того, батьки (усиновлювачі) та піклувальники здійсняють захист немайнових (право на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом) та майнових прав дитини (право власності) .

Хто і яким чином відстоює та захищає майнові і немайнові права дітей?

Правом відстоювати та захищати майнові і немайнові права дітей наділені, насамперед, батьки (усиновлювачі) та піклувальники. У випадку їх відсутності – посадови особі навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому проживає дитина, та органи опіки та піклування.

Які права дитини у сім’ї відносяться до особистих немайнових?

До особистих немайнових прав відносяться ті права, які належать дитині від народження або за законом. Вони не мають економічного змісту та нерозривно пов’язані із самою дитиною. 
По-перше, дитина має невід’ємне право на життя. 
Мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. 
Батьки повинні забрати дитину із пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я. Якщо батьки не забрали дитину із пологового будинку, то його забрати мають право баб, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування. 
Батьки повинні не пізніше одного місяця з народження дитини зареєструвати дитину в державному органі реєстрації актів цивільного стану. 
Дитині надається прізвище (по прізвищу батьків), ім’я (за згодою батьків) та по-батькові (за іменем батька). Зміна прізвища, ім’я та по-батькові дитини можлива у випадках та в порядку, встановлених законодавством. 
Відповідно до ст.150 Сімейного кодексу України батьки зобов’язані: 
- виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; 
- піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; 
- забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя; 
- поважати дитину. 
Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування щодо неї. 
Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. 
Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. 
Дитина має право на збереження індивідуальності, вільно висловлювати свої думки. Дитина має право на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та займатися мистецтвом. 
Ніхто не в праві розлучати дитину з батьками, за винятком випадків, коли компетентні органі згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до законодавства, що таке розлучення необхідне в якнакрайших інтересах дитини (наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї тощо). 
Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом (ст.152 СК). 
Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї, звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. 
Дитина, яка досягла чотирнадцяти років, має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду.

Що таке дієздатність і чим вона відрізняється від правоздатності?

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. 
Цивільною дієздатністю є здатність фізичної особи своїми діями: 
а) набувати собі цивільних прав; 
б) здійснювати набути цивільні права; 
в) створювати для себе цивільні обов’язки; 
г) виконувати створені цивільні обов’язки; 
д) нести відповідальність у разі невиконання створених для себе обов’язків. 
Це означає, що фізична особа з метою забезпечення власних інтересів та потреб може не лише набувати цивільні права, але й здійснювати їх. Фізична особа повинна бути здатною адекватно відображати у своїй свідомості значення своїх дій та передбачати їх наслідки. 
Цивільна дієздатність на відміну від правоздатності не може бути однаковою для усіх фізичних осіб. Вона може суттєво змінюватися і за змістом, і за обсягом залежно від обставин. Обсяг дієздатності встановлюється ЦК відповідно до віку для кожної категорії фізичних осіб: 
- повнолітніх (ст.34 ЦК); 
- неповнолітніх (ст.32 ЦК); 
- малолітніх (ст.31 ЦК). 
Окремо обсяг цивільної дієздатності може встановлюватись ЦК залежно і від інших індивідуалізуючи обставин, зокрема, таких як громадянство, стать, стан здоров’я, тощо.

Чи є дієздатною дитина у віці до 14 років?

Дитина, яка не досягла чотирнадцяти років іменується «малолітньою», а дієздатність, якою вона наділена – «частковою». 
В зв’язку з незначним життєвим досвідом дитини та фактичну їх нездатність самостійно усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, законодавець визначає, що практично усі права малолітніх реалізують за них власними діями їх законні представники (батьки, усиновлювачи чи опікуни). 
Ст.31 ЦК визначає часткову дієздатність малолітніх у чітко визначеному обсязі. До таких дій малолітніх, які законодавець визнає правомірними та з якими пов’язує виникнення відповідних правових наслідків, віднесені: 
- самостійне вчинення дрібного побутового правочину; 
- здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом. 
Під поняттям «дрібний побутовий правочин» розуміється правочин, який наділений наступними ознаками: 
1.Стосується предмета, який має невисоку вартість. 
2.Задовольняє побутові потреби малолітнього. 
3.Відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього. 
При цьому важливо щоб усі ці ознаки характеризували даний правочин у сукупності. Наявність одного з них не робить його дрібним. 
Якщо все ж таки малолітнім був вчинений правочин, який виходить за межі дрібного побутового, то відповідно до ст. 221 ЦК він буде вважатися нікчемним, окрім випадку, якщо згодом він буде схвалений його батьками (усиновлювачами) чи одним із них, з ким він проживає, або опікуном. 
Малолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом. До таких прав належать: 
- право на визнання малолітнього творцем об’єкта права інтелектуальної власності (ст. 423 ЦК); 
- право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності (ст.423 ЦК); 
- вимагати використання свого імені у зв’язку із використанням твору, якщо це практично можливо, або забороняється таке використання імені (ст.438 ЦК); 
- використовувати псевдонім; 
- надати відкриттю, автором якого він є, своє ім’я чи спеціальну назву (ст. 458 ЦК) тощо. 
Захист вказаних особистих немайнових прав здійснюється законними представника малолітньої особи. 
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Підстави та порядок відшкодування шкоди, яка завдана малолітньою особою, визначається статтями 1178, 1181 ЦК.

Чи є дієздатною дитина у віці до 18 років?

Відповідно до положень ст.32 ЦК України дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років іменуються «неповнолітньою», а її дієздатність – «неповною». 
Законодавець презумує, що неповнолітня дитина на відміну від малолітньою вже наділена відповідним рівнем інтелектуального фізичного розвитку, має певний життєвий досвіт для того, щоб правильно усвідомити обсяг своєї дієздатності та розумно здійснити переважну більшість закріплених за ними прав. 
Однак до досягнення відповідного віку чи вчинення відповідних суспільно значимих дій, які свідчать про соціальну зрілість неповнолітньої особи, вона повинна здійснювати переважну більшість своїх прав за погодженням із законними представниками (батьки (усиновлювачи) та піклувальники). Це правило не поширюється на неповнолітніх осіб, які вже набули цивільної дієздатності внаслідок реєстрації шлюбу (ст.34 ЦК) або ж їм надана повна цивільна дієздатність в порядку ст.35 ЦК. Такі фізичні особи реалізують свою дієздатність на власний розсуд. 
Інші неповнолітні особи, самостійно, без погодження із законними представниками мають право: 
- вчиняти дрібні побутові правочини; 
- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності, що охороняються законом; 
- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 
- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 
- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). 
Під поняттям «заробітна плата» слід розуміти винагороду, обчислену, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.1 Закону України «Про оплату праці»). Такий вид грошових надходжень може мати лише неповнолітня особа, яка перебуває у трудових відносинах. Відповідно до ст.188 КЗпП не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків, або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Під поняттям «стипендія» розуміються грошові виплати, які щомісячно або в інший спосіб виплачується державою, юридичними чи фізичними особами учням, студентам, слухачам, курсантам, аспірантам та іншим категоріям осіб, які здобувають освіту.

К іншим доходам, які отримує фізична особа, можна віднести дивіденди по вкладах у банках чи інших фінансових установах, доходи від акцій, орендна плата, яка сплачується за належне неповнолітньому на праві власності майно тощо.

У випадку, коли соціальний чи фізичний рівень не дозволяє неповнолітньому адекватно розпоряджатися набутим ним майном, батьки (усиновлювачи), піклувальники, орган опіки та піклування може звернутися з заявою до суду, який за наявністю достатніх підстав може обмежити право неповнолітнього самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити його цього права. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої фізичної особи встановлюється статтями 236-241 Цивільно-процесуального кодексу. Коли обставини, які були підставою для прийняття рішення про обмеження або позбавлення дієздатності неповнолітнього, відпали, суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права.

Надана законом можливість неповнолітнім особам бути учасниками (засновниками) юридичних осіб означає насамперед їх право укладати самостійно правочини щодо створення юридичних осіб чи вступу до них. Однак така можливість може бути обмежена у встановлених законом випадках або установчими документами юридичної особи.

Щодо реалізації прав неповнолітнього самостійно укладати договір банківського вкладу та розпорядження банківським вкладом, законодавець чітко розмежовує те, ким було внесено цей вклад. У випадку, коли банківський вклад чи гроші на рахунку були внесені на своє ім’я самою неповнолітньою особою, то розпоряджатися ними вона має право самостійно на свій розсуд. А у випадку, коли грошові кошти на її рахунок були внесені іншими особами в частині чи в повному обсязі, неповнолітня особа може розпоряджатися цими коштами лише за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальників (ч.3 ст.32 ЦК).

Решти видів правочинів неповнолітня дитина вчиняє їх за згодою своїх законних представників (батьки (усиновлювачи) та піклувальники). Форма отримання згоди повинна бути відповідної до форми правочину, щодо якого вона висловлюється.

Обсяг дієздатності неповнолітньої фізичної особи у частині її здатності нести відповідальність за завдану нею шкоду врегульовується статтями 33, 1179,1180,1182 ЦК.

Коли наступає повна дієздатність?

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття) (ст.34 ЦК). 
Зміст повної цивільної дієздатності полягає в тому, що особа визнається здатною своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатна своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність за їх невиконання. 
Ст. 34 ЦК передбачає можливість набуття фізичною особою, яка не досягла повноліття, повної цивільної дієздатності у разі реєстрації шлюбу. При цьому вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Шлюбний вік встановлений для чоловіків – 18 років, а для жінок – 17 років (ст.22 Сімейного кодексу). За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їх може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ст.23 СК). Про подання такої заяви суд повинен повідомляти батькам або піклувальникам, оскільки вони зобов’язані захищати дитину, а отже мають право володіти інформацією про її життєві наміри. Але заперечення батьків чи піклувальників не може бути підставою для відмови у задоволенні заяви. 
Повна цивільна дієздатність, набута неповнолітньою особою, зберігається як у разі припинення шлюбу, так і у разі визнання шлюбу недійсним (у випадку, як що шлюб визнано недійсним з підстав, не пов’язаних з противоправною поведінкою неповнолітньої особи).

В яких випадках обмежується дієздатність?

Ст.36 ЦК передбачає підстави для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи. Під обмеженням цивільної дієздатності слід розуміти позбавлення судом права розпоряджатися майном (продавати, обмінювати, дарувати, заповідати, купувати) та вчиняти інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а також самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. 
Підставами для обмеження цивільної дієздатності є: 
1.Фізична особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дії та (або) керувати ними. 
2.Фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. 
Справа про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути порушена 
в суді на підставі ст. 36 ЦК, відповідно до цивільно-процесуального законодавства за заявою когось із членів її сім’ї , органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу (ст.237 ЦПК). При цьому сама фізична особа пред’являти вимогу про таку зміну свого правового статусу не може. 
Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішення суду про це. 
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Всі інші правочини вчиняються за згодою піклувальника. 
У разі видужання фізичної особи, дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює її цивільну дієздатність (ст.38 ЦК).

В якому порядку, ким і яким чином обмежується дієздатність особи?

Згідно з ст.39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000р. під тяжким психічним розладом розуміють порушення психічної діяльності функціонального характеру (затьмарення свідомості, порушення адаптації та сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), яке позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, оцінювати свій психічний стан і поведінку. 
Фізична особа визнається недієздатною лише на підставі рішення суду у порядку, встановленому ЦПК України. Суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною на підставі висновку судово-психіатричної експертизи. Справи про визнання фізичної особи недієздатною розглядаються з обов’язковою участю представника органу опіки та піклування. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підставі, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування. 
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду про це. 
Над недієздатною особою встановлюється опіка. Недієздатна особа не має вчиняти будь-якого правочину. Від її імені діє опікун. 
За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд у порядку, встановленому ЦПК, поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Як регулюються права батьків та дітей на майно?

Відповідно до ст.173 СК України батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. 
При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. 
Якщо майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), таке майно є власністю дитини. 
Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності. 
Ст.176 СК України передбачається обов’язок батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. 
Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. 
Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. 
При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. 
Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. 
Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. 
Неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду. 
Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї. 
Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до Цивільного кодексу України. 
Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. 
Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання. 
У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини. 
Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини. 
Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України. 
У разі смерті одного із батьків малолітні, неповнолітні, діти спадкодавця, спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка) (ст.1241 ЦК Україин). 
У випадку спадкування за законом діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, входять у першу чергу спадкоємців (ст.1261 ЦК України).

У чому полягає обов’язок батьків на утримання дитини та як він виконується?

Батьки повинні утримувати дитину до досягнення нею повноліття. 
Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. 
За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. 
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. 
Порядок визначення розміру та стягнення аліментів на утримання дитини регулюється Сімейним та Цивільним кодексами України. 
Крім сплати аліментів батьки зобов’язані брати участь участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно (ст.185 СК).

На яких підставах може бути позбавлено батьківських прав?

Відповідно до ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вона, він: 
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 
2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; 
3) жорстоко поводяться з дитиною; 
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 
6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. 
Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. 
Позбавлення батьківських прав здійснюється на підставі рішення суду. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу. 
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. 
Батьківські права можуть бути поновлено за рішенням суду у порядку, передбаченому законодавством.

Як влаштовується дитина, батьків якої позбавлено батьківських прав?

Відповідно до ст.167 СК України якщо дитина не може бути передана другому з батьків, переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід дитини, повнолітні брати та сестри, інші родичі. 
Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові або іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування. 
Дитину, яка позбавлена батьківського піклування, може бути усиновлено у порядку розділу ІVСімейного кодексу України.

Хто, крім батьків, має право брати участь у вихованні дитини?

Баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. 
Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків. 
Баба і дід мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень. 
Також право брати участь у вихованні дитини маєть мачуха, вітчим, які проживають однією сім’єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою. 
Всі спори щодо участі баби, діда, прабаби, прадіда, брата, сестри, мачухи, вітчима у вихованні дитини вирішується судом відповідно до статті 159 СК.

Встановлення батьківства в судовому порядку.

На відміну від добровільного визнання батьківства, судове встановлення батьківства можливе лише щодо дітей, які народились після 1 жовтня 1968 року, тобто після вступу в силу законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб і сім’ю, які зворотної сили не мають. Тому суди не мають права приймати заяви про встановлення батьківства дітей, що народились до 1 жовтня 1968 року.

У тих випадках, коли дитина народилася після 1 жовтня 1968 року та згаданий батько помер, у зв’язку з чим неможливо встановити батьківство у даний час, судом може бути встановлений факт батьківства, а як доказ може бути використана будь-яка з підстав, передбачених частиною 3 статті 53 КпШС України.

Факт визнання батьківства або факт батьківства встановлюється з метою отримання пенсії на дитину з нагоди втрати годувальника, спадщини, а також для внесення запису про справжнього батька в актові книги та в свідоцтво про народження дитини.

Встановлення у судовому порядку батьківства може мати місце, якщо не була подана спільна заява до органів РАГСу від осіб, які не перебували в шлюбі. В цих випадках з позовом до суду можуть звернутись один з батьків або опікун (піклувальник) дитини, особи, на утриманні яких знаходиться дитина, а також сама дитина по досягненні повноліття.

При встановленні батьківства суд приймає до уваги наступні обставини (умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання та утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є безперечним доказом батьківства, так як відповідач може подати суду докази, які виключають його батьківство.

Спільне виховання батьками дитини може виявитися у спільній турботі про дитину, про її стан здоров’я та навчання. При цьому необов’язково, щоб батьки проживали разом та вели спільне господарство. Наприклад, хоча відповідач і проживав окремо від матері дитини, однак систематично відвідує її та доглядає за нею; дає поради по її вихованню, виявляє турботу під час захворювання, бере її на деякий час до себе. При спільному вихованні дитини необов’язково надавати матеріальні кошти на її утримання.

Суть спільного утримання батьками дитини полягає в тому, що відповідач надає матері дитини кошти, необхідні для її утримання. Такі дії дають суду право визнавати відповідача батьком дитини.

Розміри, період надання та систематичність матеріальної допомоги дитині зі сторони батька — все це має велике значення для використання судом цього доказу.

Не відіграє ролі, скільки часу пройшло з того моменту, коли в останній раз були надані кошти на утримання дитини, до моменту подання позову. Право на судове встановлення батьківства строком позовної давності не гаситься, тому і докази зберігають свою силу, скільки б часу не минуло.

Епізодичні або тимчасові знаки уваги до дитини у вигляді подарунків або іграшок не можуть бути підведені під поняття утримання. Потрібно, щоб особа, яка надає утримання, усвідомлювала, що це її дитина, і діяла як батько.

Докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства — це такі факти, які до пред’явлення позову підтверджували визнання відповідачем свого батьківства (хоча відповідач його заперечує).

Ця умова є суб’єктивною обставиною ставлення відповідача до питання про своє батьківство та має бути виражена у тій чи іншій формі, яка безпосередньо підтверджує визнання ним свого батьківства.

Визнання себе батьком може бути виражено як у період вагітності матері, так і після народження дитини.

Слід приймати до уваги свідчення близьких родичів відповідача, товаришів по роботі, друзів, які стверджують, що він називав дитину своєю. Таких свідків важко запідозрити в бажанні обмовити відповідача, але в будь-якому випадку достовірність доказів оцінює суд.

В останній час набуває поширення експертиза, що зветься «Генна дактилоскопія, висновок якої на 100% дає ствердну відповідь, чи є дана особа батьком (матір’ю) дитини, чи ні.

А тому, на наш погляд, розробляючи новий Кодекс про шлюб та сім’ю, законодавче слід вирішити дуже важливе питання: чи варто вміщувати в Кодекс підстави встановлення батьківства в судовому порядку, які передбачені в ч.З ст.53 КпШС і чи не простіше у кожному спірному випадку покладатись на висновок генної дактилоскопії. Позов про встановлення батьківства може пред’явити й особа, яка вважає себе батьком дитини у випадках, коли мати дитини не бажає подати з фактичним батьком спільну заяву до органу РАГСу про визнання ним батьківства; коли фактичний батько встановлює, що інший чоловік записаний батьком. Не бажаючи цього, дійсний батько пред’являє до суду позов про заперечення цього батьківства та встановлення свого.

ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ДИТИНИ

Які організації контролюють дотримання законодавства з цього питання?

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій. 
Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.

Чи є обов’язковими медичні огляди для неповнолітніх та працівників дитячих закладів?

З метою охорони здоров’я населення організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих. 
Медичний огляд підлітків є обов’язковим для вирішення питання 
про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків 
повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік. 
Власники та керівники підприємств, установ організацій несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов’язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для здоров’я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов’язкового медичного огляду. 
Перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Які гарантії надає держава при охороні здоров’я матері та дитини?

Материнство в Україні охороняється і заохочується державою. 
Охорона здоров’я матері та дитини забезпечується: 
- організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; 
- наданням жінці відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини;виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; 
- забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку; 
- поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; 
- усуненням негативних екологічних факторів; 
- державною і громадською допомогою сім’ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.

Чи має право батько право на отримання листка з тимчасової непрацездатності по догляду за хворою дитиною?

Один із батьків (матір чи батько) має право на отримання листка з тимчасової непрацездатності по догляду за хворою дитиною.

Які пільги надаються матерям в разі хвороби дитини?

При неможливості госпіталізації або відсутності показань до стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член сім’ї, який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою допомоги з фондів соціального страхування у встановленому порядку. При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім’ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому порядку.

Чи можуть батьки обирати лікаря та лікувальний заклад для дитини?

Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров’я чи його підрозділу. Обов’язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря. 
Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. 
Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. 
Кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Як держава забезпечує дітей медичною допомогою?

Медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров’я. До державних дитячих санаторіїв путівки дітям надаються безплатно. 
Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.

До якої відповідальності притягуються медичні працівники в разі шкоди, заподіяної здоров’ю дитини?

У разі шкоди, заподіяної здоров’ю дитини, медичні працівники можуть бути притягнути до кримінальної відповідальності. Так, ст. 137 КК України передбачає відповідальність за невиконання або неналежне виконання професійних чи 
службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх 
внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це 
спричинило істотну шкоду здоров’ю або смерть неповнолітнього. 
Крім того, Кримінальним кодексом України передбачається відповідальність за наступні злочини проти здоров’я особи: 
- зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби 
(Ст. 130); 
- неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (Ст.131); 
- розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (Ст. 132); 
- зараження венеричною хворобою (Ст. 133); 
- незаконне проведення аборту (Ст. 134); 
- залишення в небезпеці (Ст. 135); 
- ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (Ст. 136); 
- незаконна лікувальна діяльність (Ст.138); 
- ненадання допомоги хворому медичним працівником (Ст.139); 
- неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (Ст. 140); 
- порушення прав пацієнта (Ст. 141); 
- незаконне проведення дослідів над людиною (Ст. 142); 
- порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (Ст. 143); 
- насильницьке донорство (Ст. 144); 
- незаконне розголошення лікарської таємниці (Ст. 145).

Чи потрібна згода батьків для застосування до їх неповнолітніх дітей методів діагностики, профілактики та лікування?

Згода пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і

усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Чи несуть батьки відповідальність за стан здоров’я дітей?

Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов’язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав. 
Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров’я та гігієнічного виховання. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму 
проведення занять визначаються за погодженням з Міністерством охорони здоров’я України.

НАБУТТЯ ДИТИНОЮ ГРОМАДЯНСТВА ТА ВИХІД З ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Які є підстави набуття громадянства України?

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України» (надалі – Закон від 18.01.2001р. №2235-ІІІ) громадянство України набувається:

1) за народженням; 
2) за територіальним походженням; 
3) внаслідок прийняття до громадянства; 
4) внаслідок поновлення у громадянстві; 
5) внаслідок усиновлення; 
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя; 
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 
8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Хто має право набуття громадянства України за народженням?

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. 
Згідно з ст. 7 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ громадянином України за народженням є:

–       Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України. 
- Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України. 
- Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави. 
- Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків. 
- Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні. 
- Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем. 
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Як дитина набуває громадянство України за територіальним походженням?

Відповідно до ст. 8 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України “Про правонаступництво України”, або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. 
Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених вище і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. 
Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників (батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов’язки опікунів і піклувальників).

За яких умов здійснюється прийняття до громадянства України дитини?

Прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка є її законним представником (батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов’язки опікунів і піклувальників) і має дозвіл на імміграцію в Україну, здійснюється за умовою подання декларації про відсутність громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців). Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України “Про імміграцію” (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання 
в Україні.

Як набувається дитиною громадянства України внаслідок встановлення над нею опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя?

Відповідно до ст. 12 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки або піклування чи з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки або піклування, якщо така дитина у зв’язку із встановленням опіки або піклування не набуває громадянство опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і постійно проживає в дитячому закладі чи закладі охорони здоров’я, адміністрація яких виконує щодо неї функції опікуна або піклувальника, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, сім’ї патронатного вихователя, якщо хоча б один із батьків-вихователів або прийомних батьків, або патронатних вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування дитини до дитячого будинку сімейного типу чи прийомної сім’ї або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені.

Як дитина набуває громадянства України у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них?

Згідно з ст.14 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. 
Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. 
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків. 
Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий – іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Чи необхідна згода дитини під час набуття громадянства України?

Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

У яких випадках дитина може вийти з громадянства України?

Однією із підстав припинення громадянства України є вихід з громадянства. 
Відповідно до ст. 18 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. 
Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина. 
Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. 
Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. 
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків. 
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України. 
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. 
Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків. 
Дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. 
Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. 
Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів. 
Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. 
Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.